За два з половиною тижні після початку другої світової війни – абсолютна тиша. Сталін не знав, що буде далі. Можливо, навіть боявся за власне життя. І саме в ці тижні Москва пробувала знайти можливість для переговорів із Гітлером. Подробиці розповіли наші журналісти на "Ми-Україна+".
3 липня 1941 року німецькі війська вже прорвали радянську оборону майже на всіх ділянках фронту. Західний фронт Червоної армії був фактично розбитий, під Білостоком і Мінськом у котлах опинилися понад 300 тисяч радянських солдатів. Більшість з них — або вже у полоні, або мертві. Вермахт стояв за 500 кілометрів до Москви, знищуючи все на шляху. Радянська держава – сипалась на очах. Геббельсівські газети радісно повідомляли: "Москва просить миру!". Частково це була маніпуляція, але водночас – підтвердження страху Кремля. Іронія долі: у Берліні вважали, що перемога вже в кишені, а в Москві – чекали, коли надійде хоч якась відповідь.
Швеція була першим варіантом – через радянське посольство у Стокгольмі, очолюване Олександрою Коллонтай, намагались встановити контакт із представниками Німеччини. Коллонтай – єдина жінка-посол Радянського Союзу, зі звʼязками серед європейських дипломатів, працювала якраз на цей контакт. Швеція, як нейтральна країна, вже мала досвід подібних місій. Сигнали були обережними, але чіткими: "СРСР готовий домовлятися". Про що саме – невідомо. Але з урахуванням ситуації на фронті можна припустити – поступки могли бути грандіозними. Зрештою, у Москві хотіли одного: аби Гітлер зупинив наступ.
У Берліні на ці сигнали просто не реагували. Для Гітлера настав час тріумфу, і йому було не до перемовин. Тим більше – із тими, кого він збирався знищити. Навіть особиста дипломатична активність Коллонтай, яка добре знала і шведську, і німецьку політичну кухню, не допомогла. Москва залишалася у підвішеному стані. І саме в цей момент вирішили спробувати інший, Балканський напрямок.
Другий канал – Болгарія. Через дипломатичні структури в Софії Москва намагалась знайти підхід до Берліна. Болгарія мала добрі відносини з Німеччиною і могла бути "містком". Але саме у ці дні Болгарія остаточно стала частиною "Осі". У березні 1941-го країна приєдналася до Троїстого пакту, а тепер активно працювала з німцями. І саме через цей трек, як говорять пізніші свідчення, радянська сторона була готова піти на максимальні поступки.
У пресі тоді вже говорили – на столі могла бути вся Україна, Білорусь, країни Балтії. Сталін намагався врятувати не стільки країну, скільки власну владу. Але Гітлер навіть слухати не хотів.
Ситуація ускладнювалась тим, що болгарські дипломати водночас грали на два фронти. З одного боку – демонстративна лояльність Берліну, з іншого – спроби використати цю кризу у власних інтересах. Але дипломатичні ігри Болгарії нічим не завершились. Гітлер проігнорував і цей сигнал. А Москва тим часом – готувала втечу. Міністерства, фабрики, Центральний Комітет – усе в ешелони, усе за Волгу. Але це не останнє випробування Сталіна на хоробрість, яке він програв вщент. Через 3,5 місяці, в жовтні 41-го, коли німці стояли під Москвою, урядові установи – палили документи. І саме тоді Сталін лишався в Кремлі. Але не через сміливість або принциповість.
Він знав, що до бункера біля Самари, в Жигулях, він просто не доїде. Не через німецький обстріл, або стан здоров’я. Бо ти – "Батько народів", коли ти в Кремлі. А за Москвою – нікчемний самозванець, який програв війну.
