Сьогодні ідея про вступ росії до НАТО здається абсурдом, але ще на межі 1990-х і 2000-х це здавалось реальним курсом Кремля. Раніше звучали заяви про "Європу від Лісабона до Владивостока". Захід навіть повірив у можливість інтеграції Москви до їх євроатлантичної безпеки. Що змінилося й чому Кремль тепер против Альянсу? Про це розповіли наші журналісти на "Ми-Україна+".
Початок 2000-х – це час "двох Путіних". Один був для внутрішнього використання: брутальний, мілітарний, який "душив" ЮКОС, знищував НТВ і мовчав про підводний човен "Курськ". А другий – для Заходу. Гладенький костюм, демократична риторика, ввічливість, і навіть симпатії в європейській пресі. Його називали "лібералом-прагматиком", що прагне зробити Росію новою Німеччиною. Це був дует для двох аудиторій – поки не зламався один з інструментів.
Після 11 вересня 2001 року США шукали союзників у боротьбі з терором. Саме тоді НАТО вперше і востаннє активувало п'яту статтю НАТО: принцип колективної оборони. Росія виявилась у числі союзників, хоч і неофіційно, не формально, не на папері – а реально. Вперше і востаннє за історію, коли Москва відкрила свої бази для логістики американської армії. Через Ульяновськ і ще кілька аеродромів йшли вантажі, які забезпечували війська США в Афганістані. Кооперація здавалася безпрецедентною. І виглядало, що світ справді змінюється – назавжди.
Наприкінці травня 2002 року було навіть створено Раду "Росія–НАТО". Цього ж року з'явилась і Комісія Україна–НАТО. І в тому, і в іншому випадку – це були формати, які мали наблизити пострадянські країни до стандартів Альянсу. Це не був членський квиток, але було запрошення до розмови.
Рада "Росія-НАТО" – майданчик для консультацій, обміну інформацією, координації. Кремль мав своє місце за столом, обговорював спільні безпекові ініціативи, проводив навчання і підписував документи. Москва казала: хоче бути частиною цивілізованого світу. Але у світі цивілізованому – запитують не тільки про кордони, а й про права людини. І коли у Кремля почали питати про корупцію, політичні переслідування, свободу слова, верховенство права – щось пішло не так й Кремль сприйняв, як образу, бо у Москви був "особливий шлях" – а він, як виявилося, не сумісний із правами і свободами.
А вже у 2007 році, у Мюнхені Путін виходить на трибуну і виголошує промову, яка стала поворотною. Він говорить про обман, про диктатуру США, про зраду Заходу. Увесь дипломатичний світ – у шоці. Ті самі, хто ще вчора бачив у ньому реформатора – бачать реваншиста. Саме в Мюнхені було покладено край ілюзії мирної інтеграції Росії.
Після того Путін уже не грав у демократію. Він грав у імперію. І лише тепер, через роки, він згадує про вступ країн Балтії до НАТО – як про "зраду Заходу". Хоча тоді – мовчав. Згадує лише зараз, коли геополітика більше схожа на геоістерику. Всього за п’ять років Росія пройшла шлях від "майбутнього члена НАТО" – до потенційного ворога. Від ліберального партнера – до геополітичної загрози.
