Чому наш безпековий арсенал опинився в росії, а Україна залишилася без жодних гарантій? У програмі "Що не так?" на телеканалі "Ми-Україна+" ми розберемося, яку альтернативу нам пропонували в обмін на ядерний потенціал і що пішло не так на цьому шляху.
У червні 1992 року урядова газета "Голос України" друкує непомітну новину, що до 1 липня 1992-го року Україна забезпечить вивезення тактичної ядерної зброї на центральні призаводські бази для її розукомплектування під спільним контролем. Як бачите, нічого підозрілого. Бази й бази. Як можна вичитати тут про те, що зброя їде на демонтаж саме в росію?
"Ніхто ніколи не казав, що це буде на території росії. Хоча президент знав, фахівці знали, що ці бази знаходяться тільки на території рф", – сказав генерал-майор, екскомандувач 46 ракетної дивізії (1990-1994 рр.) Микола Філатов.
Тобто формально Державна газета нас проінформувала, але тільки ті, хто глибоко в темі, могли з цієї інформації щось зрозуміти. І більше ані в пресі, ані в офіційних виступах урядовців про вивід тактичної ядерки взагалі не йшлося.
"Ні, ми не збираємося вивозити ядерну зброю у росію. Ми виступаємо за те, щоб ніяких переміщень ядерної зброї не було", – сказав колишній президент України Леонід Кравчук у 1991 році.
Хоча саме в такому вигляді зобов'язання вивести на призаводські бази до липня 1992 року було зафіксовано ще в Біловезьких угодах. Хто забув, це угоди про створення СНД. Там Білорусь, Україна і Казахстан погоджувались на вивіз та підпис Леоніда Кравчука під цією угодою дійсно стоїть.
"Нюанс в тому, що ця перша угода про заснування СНД, вона була ратифікована Верховною Радою України. Всі подальші договори, вони були підписані як договори й нібито не вимагали ратифікації Верховної Ради України. Тобто це були такі договори, підписані президентом, які є дійсні з часу підписання згідно з ними. Ну і тут постала трішки така проблема чи тертя між Верховною Радою і президентом, між виконавчою владою, що, мовляв "а хто має такі повноваження, приймати такі зобов'язання, так від імені країни", якщо без погодження Верховної Ради", – зазначила докторка політології, дослідниця ядерного роззброєння, науковиця гарвардського університету Мар'яна Буджерин.
У ніч з 5 на 6 травня 1992 року Україну залишив останній військовий ешелон з оперативно-тактичною ядерною зброєю. Наступного дня президент США Джордж Буш вже про це звітував на американському телебаченні. Але це лише весна 92 року та ще не всі шанси прогавали. І варто згадати, що не всі депутати хотіли пиляти ракети на золото. Робочі групи в парламенті обговорювали те, як уповільнити процес, зберегти хоча б частину того, що залишилось. Якщо утилізовувати, то під міжнародним контролем, а не просто озброювати росію.
"Верховна Рада чітко визначила стратегію "ефективного ядерного роззброєння", суть якого полягала у тому, що замість ядерної зброї у кінцевому варіанті Україна мала стати членом НАТО та ЄС. До речі, США це підтримали та держдеп написав лист Кравчуку, у якому чітко говорилося – "ви рухаєтесь до без'ядерного статусу, але кінцевою метою має стати членство у НАТО". Передали Кравчуку й конкретний лист з пропозицією рухатись у НАТО", – підкреслив міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1995-1998 рр.) Юрій Костенко.
Тож згодом Україна обрала відмовитись і від ядерки, і від ядерної парасольки Альянсу, і від програми мирного атому. І вікно можливостей зачинилось. У Масандрі в вересні підписується угода між урядами України і росії про передачу всієї зброї, стратегічної, тактичної, і Чорноморського флоту 90% та після такого Сполучені Штати Америки розвели руками.
14 січня 1994 року президенти України, США і росії виступили з тристоронньою заявою про скорочення ядерної зброї. В ній йшлося про те, що всі ядерні боєзаряди будуть виведені з території України до росії. У якомога коротші терміни, саме терміни демонтажу і вивозу стануть пізніше причиною ще однієї катастрофи.
